Антон Вакуленко: “ЛНЗ” суттєво зріс за той час, поки я був у “Мирі”

Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на telegram

Ми зустрілися з Антоном о 12:00 в центрі Черкас. На зустріч футболіст прийшов у сорочці, джинсах і з хорошим годинником. Приїхав з университету, де вирішував питання з дипломної роботи. Останні півроку хлопець провів у друголіговому горностаївському “Мирі”. Про цю перерву у виступах за “ЛНЗ” ми і поговорили.

Про позафутбольне життя

– Шостий рік навчаюся в Східноєвропейському університеті на юриста. Щойно обирали тему для мого диплома, вирішили, що буду писати про юридичні проблеми у футболі. Однак працювати за спеціальністю не збираюся, та й навіть не думав про це. Закінчую магістратуру для “галочки”.

Про півроку в горностаївському “Мирі”

– Я дуже давно хотів і хочу реалізувати себе в професійному футболі. Узимку один мій знайомий підказав, що є варіант поїхати на перегляд у другу лігу – в “Мир”. Приїхав, пройшов збори з командою, сподобався тренеру, тож він сказав, що розраховує на мене. Я зробив акцент, що для мене найголовніше – ігрова практика. Але з часом щось пішло не так. Не зміг там зачепитися.

– Як там було?

– У футбольному плані – дуже круто, мені сподобалося. Тренування, поля, умови – усе це було, так, як має бути в професійній команді з відповідним підходом до роботи. Годували тричі на день – теж відмінно. Але важко в моральному плані. Це стало найголовнішою проблемою. По-перше, далеко від дому – 10 годин на потягу, який ходить через день. Раз у місяць я виривався в Черкаси, але бувало, що нас відпускають на декілька днів по домівках, а ми не можемо поїхати, тому що просто немає потяга. По-друге, я відчував себе чужим. Там дуже люблять своїх футболістів. Не так, як у Черкасах. У нас приїжджі почувають себе, як удома, а місцевих відсувають на другий план. У Горностаївці, навпаки, я розумів, що я в тіні. По-третє, ми жили в селі. Немає куди сходити, чим зайнятися. Зранку відпрацювали на тренуванні, а потім весь день убиваєш час – це серйозно гнітило. Там немає ні клубів, ні ресторанів, нічого. Можна вийти лише в магазинчик. Дуже нудно. Хлопці займалися хто чим: хтось у карти на гроші грав, я цього не робив, хтось на приставках рубався, хтось спав. Я книги читав і впринципі важко було проводити вільний час між тренуваннями. Іноді їздили на озеро, то там було круто – стрибали з вишки, дуркували, але це було дуже рідко. В основному – нудно. Це теж наклало серйозний відбиток на психологічному стані.

– Півроку в “Мирі” – в актив чи пасив?

– Звісно, в актив! Ви ж розумієте, це професійна команда, де я отримав колосальний досвід. Не хочу на цьому зупинятися. Але зараз усі думки про “ЛНЗ”, де мене все влаштовує.

Про президента “Мира”

– Класний мужик. Не знаю, хто, що про нього говорить, але він нормально ставився до футболістів, усе вчасно виплачував. У президента “Миру” розуміння футболу трохи специфічне, він усе таки аграрій, звертає увагу на те, як забивають голи і як “мотаються”, але то таке. Дозволяв нам відпочивати з алкоголем, навіть побудував пивний магазин біля стадіону і за кожну перемогу всім футболістам безкоштовно наливав два келихи пива.

– Які гроші ти там заробляв?

– Непогані. Цифри називати не хочу, але “Мир” – третя команда в другій лізі за рівнем оплати праці. Там система – зарплата плюс премії. Так от, якщо вигравали ігри з такою ж регулярністю, як зараз Лебедин, то більше ніж в “ЛНЗ”. Усе залежало від кількості перемог.

Про тренера

– На початку ми знайшли спільну мову. Але потім він випускав мене зліва у півзахисті, де мені некомфортно і вимагав аби я якомога більше подач робив у штрафний майданчик. Це не мій стиль гри. Ми розмовляли про це, але у відповідь я чув, що він не може мене переставити на іншу позицію. Це теж зіграло свою роль.

– Були інші варінти продовження кар’єри?

– Річ у тім, що ніхто не думав, що я піду звідти. Я і сам цього не прагнув. Але увесь час підтримував зв’язок з Володимировичем (Гречаним – прим.), тому в якийсь момент вирішив повернутися.

Про ігрову форму

– Розумію, що я не в оптимальних кондиціях. Це нормально. Здавалося б, я з вищого рівня перейшов на нижчий і не має бути проблем з адаптацією, але це хибна думка. Там був зовсім інший футбол, інша тактика. Я просто забув, як грати в “ЛНЗ”. Там треба все робити швидко в один-два дотики, а тут простіше. Це складно пояснити, однак справді потрібен час на адаптацію. Але нічого, мене хлопці й тренер підтримують. Вони ж розуміють, що це, бо всі досвідчені. Калініч каже не боятися працювати з м’ячем, брати на себе, тому що я це вмію.

– “ЛНЗ” виріс за півроку твоєї відсутності?

– Так, звісно! Команду підсилили декілька висококласних футболістів, а ті, хто не впорався з конкуренцією – пішов. Усі молодці, рухаються в правильному напрямку. Вийшли в 1/16 Аматорського кубку України – це хіба не показник зростання?

– Ти, до речі, можеш уперше вийти в кубку цієї середи. Хвилюєшся?

– Ха-ха, звісно ні! Ви що, як я можу хвилюватися. Я цей період уже переріс. Тим паче, зараз у мене є стабільна ігрова практика, а це найголовніше для футболіста. Якщо довго не граєш, то звісно хвилюєшся, коли виходиш, але у мене цієї проблеми немає.