Василь Гречаний: «На китайській Універсіаді 2001-го року всіх здивували»

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram

Головний тренер нашої команди в інтерв’ю «Українському футболу» пригадав свою ігрову кар’єру.

Півдесятка разів він повертався у Черкаси. Чи то з прем’єрного Павлограда, чи з несподіваного Чорткова, чи з бронзової Полтави, чи зі спонтанного Львова. У жодній з команд, що представляють ці міста він так і не став своїм. Однак на власні очі бачив бум «Кристалу» на Тернопільщині, відчув на собі менеджерські навички легендарного для Полтави Пожечевського і потрапив у детективну історію в «Карпатах».

Однак найдивніша сторінка футбольної біографії Гречаного трапилася насамкінець. Запрошення на Універсіаду в Пекін застало його зненацька у другій лізі. Минув місяць і він повернувся додому з медаллю і статусом майстра спорту міжнародного класу. На той момент в українському футболі ним могли похвалитися лише народні улюбленці Лобановського з київського «Динамо» – півфіналісти Ліги чемпіонів.

«На заводі команда була лише одного разу»

– Василю, зараз вас можна назвати тренером, який робить перші кроки у своїй діяльності. Знаю, що разом з «ЛНЗ-Лебедин» ви встигли досягти певних успіхів…
– Коли я закінчив з професійним футболом, то 2007-го розпочав виступати за цю команду у якості гравця. Через 5 років мені запропонували очолити «ЛНЗ-Лебедин». Виступаємо ми на першість Черкаської області.

– Лебедин – село у Шполянському районі. Там і тренуєтеся?
– Ні, ми займаємося у Черкасах, але матчі проводимо у Лебедині. Відстань порівняно невелика – 70 кілометрів.

– У Лебедині проживають приблизно 5 тисяч осіб.
– Село доволі велике. Тим більше, там функціонує завод, який і дав назву нашій команді – Лебединський насіннєвий завод. Це наш основний спонсор з 2006-го року.

– Поруч з вашим селом у Шполянському районі знаходиться село Мар’янівка – географічний центр України.
– При в’їзді в райцентр є знак, який про це нагадує. Серце України!

– Ваше найбільше досягнення – титул найсильнішої команди Черкаської області, який ви здобули у минулому році. Можливо, настав час замахнутися на щось більше?
– Маємо плани і хочемо заявитися на аматорський чемпіонат України. Поки радимося з керівництвом. Виступаємо ми стабільно – щороку мінімум другі чи треті.

– Потужні спонсори-заводи часто запрошують до себе футбольні команди, які спонсорують. Ви з футболістами були на ЛНЗ?
– За десять років, що я перебуваю у команді, були там одного разу – якраз минулого року. Керівництво постійно контактує з нами, відвідує всі матчі команди. Сам завод доволі великий, потенціал серйозний.  

– «Черкаський Дніпро», який представляє Шевченків край у професійному українському футболі звертає увагу на ваших гравців?
– Ні, у нас не функціонує така вертикаль. Тим більше, у нас чимало вікових гравців. Той же Вадим Гонщик грав за київський «Арсенал», «Черкаський «Дніпро», «Зірку». Воротар Євген Дейнеко виступав у вищій лізі за «Кривбас», а також у першій за «Нафтовик» і «Полтаву». Був ще молодий Антон Вакуленко, який тепер виступає в горностаївському «Мирі».

 

«Осиновський міг би зараз тренувати в УПЛ»

– Ви народились у Смілі – залізничному центрі області. Футбол у вашому житті був з дитинства?
– На залізниці не хотів працювати. Спочатку навчався у Смілянському ДЮСШ, а потім вирушив у тодішній Дніпропетровськ, де вступив до інтернату. Займався у Ігоря Вєтрогонова, який відкрив світові Литовченка і Протасова (а також Полуніна, Назаренка, Шершуна та інших – Л.К.) Він згодом запросив мене і ще 5 хлопців у павлоградський «Шахтар», який став моєю першою професійною командою. Там я відіграв півроку, а під час тренувальних зборів у Гурзуфі мене запросили в Черкаси. Так 1993-го я став гравцем «Дніпра». В спортінтернаті зі мною навчалися багато талановитих хлопців, але найбільшого досягнув Валентин Полтавець, а також Костянтин Бабич. З 25-ти гравців лише п’ятеро гравців потрапили у професійні команди.  

– Крім вас, Сміла подарувала українському футболу Олександра Ковпака…
– А ще Івана Петряка, Антона Крамара, Юрія Мороза. Доволі солідна компанія.

– У Черкасах 1993-го ви розпочали роботу під керівництвом Семена Осиновського і у підсумку половину кар’єри відпрацювали з ним. Це один з найбільш недооцінених українських наставників. Олег Грицай розповідав, що в Осиновського не можна було вибивати м’яч абикуди.
– На початку 2000-их він виїхав до Німеччини, але, якби залишився в Україні, то не сумніваюся, що тренував би зараз команди Прем’єр-ліги. Семен Михайлович народився у Киргизії, де провів значну частину кар’єри футболіста, а потім кілька сезонів відіграв за «Таврію» у Анатолія Заяєва. Осиновський запрошував мене у Чортків, потім організував перехід у «Ворсклу», я неодноразово повертався до нього у Черкаси.

– Тренер черкаського «Дніпра» був унікальним ще й тому, що у статусі тренера 1995-го двічі виходив на поле у поєдинках першої ліги. Як пояснити такі рішення 34-річного наставника?
– У Сєверодонецьку і Охтирці, здається, це було. Середина 90-их, проблеми з фінансуванням, кілька гравців травмовані. Ситуація непроста і потребувала кардинальних рішень. А Осиновський був заявлений на чемпіонат. От і довелося йому дірки латати. Одну гру зіграв непогано, але в другій проявив себе не особливо.

– Коли згадуєте цю команду, чиї імена приходять на згадку?
– Колектив у Черкасах був хорошим: Осташов, Школьников, Кирилюк, Каретник, Прохоренков, Чипа, Гольдін. Перше коло ми закінчили на першому місці, перспективи були хороші.

 

«Євсєєв був лідером, а Максимюк не виділявся»

– Як виник варіант з «Кристалом», що представляв Тернопільщину у першій лізі?
– Осиновському запропонували очолити команду з Чорткова. Клуб якраз почав розвиватися і Семен Михайлович взяв із собою чотирьох гравців, у тому числі і мене. У Чорткові я грав не багато, зате знайшов свою долю – одружився там. Зрештою, умови були хорошими, гроші виплачували вчасно.

– Відомий гравець «Динамо» і «Шахтаря» Василь Євсєєв закінчував кар’єру саме у «Кристалі». Чим він вам запам’ятався?
– Про Євсєєва дуже хороші спогади. Шкода, що Василя немає з нами. В побуті він тримався віддалено від решти, перебував на своїй хвилі. Однак на полі виділявся і був одним з лідерів. Жодної зіркової хвороби.

– Ще одна цікава постать «Кристалу» ваших часів – Роман Максимюк. Мине кілька років і у складі «Зеніта» він здобуде Кубок Росії, перший «догазпромівський» трофей клубу з Санкт-Петербурга.
– Роман не проходив у старт в «Прикарпатті» і він приїхав до нас у Чортків. Скажу чесно – ніхто не думав, що він заграє, Роман не особливо виділявся. Добре, що потім його футбольне життя так склалося і він виступав за «Динамо», «Дніпро» і збірну України.

– Чортків у середині 90-их переживав справжній футбольний бум. Футболісти відчували це?
– Так, підтримка була хорошою. Тернопільська «Нива», яка грала у «вишці» допомагала нам – відряджала у Чортків своїх гравців. До речі, «Кристал» міг відкрити для мене шлях на вищий рівень. Після одного з перших поєдинків мене запросили у «Динамо».

– Як це сталося?
– У команді я грав з В’ячеславом Богодєловим, батько якого працював у селекційній службі «Динамо». Після поєдинку з «Динамо-2» 1995-го мене запросили у Київ, де я провів два місяці у Володимира Онищенка. Осиновський порадив повернутися додому і не залишатися у столиці.  

– І все ж зовсім скоро ви отримали шанс дебютувати в елітному дивізіоні.
– Знову допоміг Осиновський, завдяки якому гравцями «Ворскли» стали Кобзар, Агарін і я. У Полтаві я провів лише півроку, адже не мав стабільного місця у складі, а потім Осиновський запропонував повернутися в Черкаси.   

– Що скажете про полтавський період кар’єри?  
– «Ворскла» на одному диханні пройшла першу лігу і з серйозними завданнями готувалися до «вишки». З Болгарії приїхали Ігор Кислов та Олег Моргун, в команді були Іван Шарій та Сергій Чуйченко. Команда протягом певного періоду йшла на другій позиції. Віктору Пожечевському вдалося зібрати хороших футболістів – їх навіть тренувати не потрібно було. До того ж фінансування було на пристойному рівні. Як на мене, то Пожечевський – хороший менеджер, перш за все. Йому вдалося підібрати кваліфікованих виконавців. Команда дала результат і здобула бронзові медалі.

 

«Перехідний матч придумали у ФФУ»

– На скільки серйозним був рівень найсильнішої української ліги у 1996-му?
– Давалося взнаки радянське минуле. Футболісти ще навчалися у спортінтернатах високого рівня, пройшли непогану школу. Для того, щоб потрапити у команду, треба було здолати кілька кіл відбору. Це тепер з чемпіонату області до Прем’єр-ліги шлях короткий.

– Під час чергового вашого повернення до Черкас ви маєте нагоду оцінити потенціал молодого Сергія Білозора, який згодом стане одним з найбільш стабільних центральних захисників українського футболу. Тодішня преса навіть писала про те, що на оглядини в «Карпати» ви їхали саме з Сергієм.
– Ні, насправді Білозор зі мною до Львова не їздив. Дані у Сергія були хороші, він мав необхідний зріст. Міг зіграти і у центрі захисту, і в опорній зоні. Як бачимо, його подальша кар’єра це тільки підтвердила.  

– Утім, мабуть, найбільшого з тієї команди досягнув Олександр Грицай, який після Черкас пограв у «Дніпрі», «Арсеналі», «Зорі» і збірній України.
– Олег Грицай, один з лідерів нашої команди, про все домовився. Сашко, його рідний брат, виступав у Чернігові на не дуже високому рівні. Олег поспілкувався з Осиновським і Олександра взяли в команду. Згодом Грицая-старшого запрошували у «Дніпро».

– Два роки підряд Олег був кращим бомбардиром першої ліги…
– Так, у нього виник варіант з «Дніпром». Але у нову команду він переходив не сам, а знову з братом. В Олега не склалося, а в Сашка кар’єра пішла вверх і далі була збірна України. У мене були хороші відносини з Олегом – ми ж у Чортків разом їздили, одного віку.

– Український футбол знає приклади коли гравці захисної лінії згодом ставали класними нападниками. Наприклад, Арсен Аваков у Шепетівці, а також Олег Грицай у Черкасах.
– Він справді грав далеко від атаки. Переважно на позиції крайнього хавбека, але за гру умудрявся по 7-8 гольових моментів собі створити. Проте з голами було складно – ніяк не міг реалізувати свої нагоди. Осиновський перевів Грицая в атаку і його прорвало.

– Ви стали свідком унікального матчу в історії нашого футболу. 1999-го у Києві відбувся перехідний матч між «Прикарпаттям» та ФК «Черкаси», який мав вирішити долю учасника наступного сезону вищої ліги. Іванофранківці виграли і залишилися в еліті, однак поєдинок завершився суддівським скандалом. З лави запасних було помітно неякісну роботу суддівської бригади?
– Я справді провів всі 90 хвилин у заміні. Якби не знімали В’ячеслава Першина, якби не було тренерських змін, то ми б зайняли місце запорізького «Торпедо» і напряму вийшли б у вищу лігу. Цю гру придумали у ФФУ. Скажу чесно – там було багато непростих моментів і підводних каменів. Про все це я дізнався лише через кілька років.

 

«Не пригадую, чи підписував з «Карпатами» контракт»

– Як виник варіант з «Карпатами», гравцем яких ви стали 2000-го року?
– Історія нетипова і певною мірою унікальна. Друзі моїх батьків зі Сміли поїхали на відпочинок у Закарпаття і познайомилися з одним функціонером з львівського клубу. Кажуть: «У нас є хороший знайомий – Василь Гречаний. У Черкасах грає». Їм запропонували, щоб я вирушив на перегляд. Приїхав до Львова і через певний час став гравцем «зелено-білих».  

– Як вас прийняв колектив?
– На той момент в «Карпатах» вже догравав Сергій Євглевський, який мені дуже допоміг. Познайомив з містом, посприяв освоєнню в колективі. У складі львів’ян тоді Шаран і Ковалець грали, команда серйозна.

– Утім за «Карпати» ви зіграли лише одну гру. В чому справа?
– Спочатку на «Україні» провели товариський матч, а потім ще один спаринг у Тернополі зіграли внічию 1:1. Єдиний гол за «Карпати» забив якраз я зі штрафного. Після гри сказали, що залишаюся, можу підписувати контракт. Поїхали на матч першого туру в Кривий Ріг і влетіли «Кривбасу» 2:5. Згодом до мене підійшов Лев Броварський і сказав, що ФК «Черкаси» вимагають за мене певні кошти.

– Ви мали переходити, як вільний агент?
– Так мало бути… Думаю, це так офіційна причина звучала. Не пригадую, чи я контракт підписував, чи то була джентльменська угода. Врешті-решт, довелося прощатися з «Карпатами». 

– Після «Карпат» ваша кар’єра наближалася до завершення.
– Повернувся додому, потім поїхав у Вінницю на запрошення Володимира Реви, який жіночу збірну очолював донедавна. Згодом абсолютно випадково вийшов на зв’язок з Анатолієм Бузником, який готував команду для поїздки на всесвітню Універсіаду в Пекін. Шукав гравців, які не перебували на контрактах, були без клубів.  

– Бузник формував склад студентської збірної України?
– Так, і робив акцент на гравцях, яких буде нескладно запросити на місяць часу. Такі футболісти мають вільний графік і можуть приїхати у розташування збірної.

– Головна умова потрапляння до збірної – наявність студентського статусу?
– Формально – так, але я студентом не був. Ще 1996-го у тодішньому Дніпропетровську закінчив інститут фізкультури. Ще одна вимога – віковий ценз. В збірну запрошували гравців до 27 років.  

– Склад збірної виявився строкатим…
– Євген Бредун, Олексій Телятников, Дмитро Козаченко, Іван Козоріз, Олександр Антоненко. Я прибув до Конча-Заспи, а Бузник сказав, що я все-таки повинен перебувати на контракті з певною командою. Рева допоміг стати гравцем хмельницького «Поділля», яке виступало у другій лізі. Йшла наша команда, до речі, на першому місці.  

– Як відбувалася підготовка збірної до поїздки на Універсіаду?
– Після гри з львівським «Динамо» у складі «Поділля» мені зателефонували і повідомили про збір у Києві. Ми зіграли спаринг зі збірною Павла Яковенка, за яку якраз покоління Мілевського і Алієва виступало.

 

«За статус «міжнародника» отримував 250-300 грн»

– Бузник у своєму розпорядженні мав відверто не найсильніших гравців, тим більше, з різних команд переважно нижчих ліг. В чому секрету успіху такої «солянки»?
– Гравці справді були мало кому відомі. Разом із Сергієм Ключиком із Запоріжжя я був найстаршим у команді. Сергія було обрано капітаном, мене – віце-капітаном. Жодних завдань не ставили. Керівництво казало: «Старайтеся». Група у нас була непогана: олімпійська збірна з Південної Кореї, Італія і Таїланд. Після першої гри нічого не хотілося. Корейці нас обіграли і так повозили, що ми берегів не бачили. Подумалося – куди ми приїхали?

– Були на голову сильнішими за вас?
– У той час, коли в Україні грали ще з ліберо, останнім захисником, корейці вже використовували лінійну модель гри в захисті. Наші нападники постійно в офсайд потрапляли. На щастя, ми оговталися і наступні дві гри провели успішно – виграли в Італії і Таїланду по 1:0. Поєдинки, до речі, проводили через день. Пощастило, що гра ввечері, адже вдень спека стояла нереальна.

– Героєм групового турніру став Мирослав Бундаш…
– У «Закарпатті» в нього був непростий період, зате у збірній проявив себе. Спочатку італійцям забив переможний гол, а потім і Таїланду. Вийшли з групи на Марокко і обіграли їх вже традиційно 1:0. І знову відзначився Бундаш. Ми значну частину гри провели в меншості.

– Далі були господарі Універсіади китайці…
– Грали на їхній головній арені. Бузник казав, що на трибунах зібралося 60 тисяч вболівальників. Ніколи при такій кількості людей не грав. Лише в Полтаві 1996-го обіграли «Динамо» з рахунком 4:3, так там приблизно 30 тисяч було. В Пекіні на полі партнерів не було чути, такий шум китайці організували. До речі, кілька китайців зі студентської збірної згодом доросли до рівня національної збірної. Але це нас не зупинило – одесит Андрій Єрохін забив переможний гол. Так ми пробилися до фіналу.

– Апетит прийшов під час їжі…
– Ми справді не розраховували на такі результати. Просто виходили на конкретно взяту гру і намагалися перемогти. У вирішальному матчі нашим суперником була збірна Японії. Почалася накачка, мовляв, за перше місце присвоять нам «міжнародників». Навіть подейкували, що пряму трансляцію організують. Однак деякі журналісти грошей захотіли і Україна нашу гру так і не побачила наживо. На жаль, ми програли японцям 0:1.

– І все ж статус майстрів спорту міжнародного класу отримали. До вас цього удостоювалася епохальна команда Лобановського, яка дійшла до півфіналу Ліги чемпіонів.
– Я дивився на список українських міжнародників – всього приблизно 70 футболістів.

– Грошову надбавку отримуєте?
– Де-юре так. Я в ДЮСШ відпрацював 7 років. Отримував щомісячну доплату у розмірі 250-300 гривень.

– Сувеніри з Китаю привезли?
– Країна якраз готувалася до Олімпіади 2008-го року. Жили ми у містечку за зразком олімпійського. Кожному подарували сувенірну сумку з логотипом Універсіади і талісмана крокодила, якого я доньці привіз. Анатолій Бузник свого часу працював у одному китайському клубі. Так сталося, що після Універсіади у нас було ще три-чотири дні до відльоту. Тому тренер організував спаринг зі своєю колишньою командою. Полетіли у Шанхай, погуляли по місту, обіграли китайців 3:1 і ще преміальні по 100 доларів отримали.   

– Як вас зустрічали в Україні?
– В готелі «Спорт» поруч з «Олімпійським» організували почесті: приїхав Григорій Суркіс, привітав нас. Все було на пристойному рівні. Запросили зірок і для нас організували концерт: Аллу Кудлай, Юрія Рибчинського. Вручили посвідчення, подякували. Ми були першими ластівками. Це вже потім брали гравців з елітного дивізіону і знову їздили на такі турніри, посідаючи високі місця. Наша ж команда у 2001-му всіх здивувала, бо ніхто такого результату не чекав. Бузник – хороший тренер, який у непростих умовах збудував якісну команду.

– Для декого з ваших партнерів Універсіада стала хорошою нагодою себе показати. Воротар Дмитро Козаченко, наприклад, вирушив у італійську «Сієну».
– На момент Універсіади йому було лише 19 років. Агенти допомогли з’їздити у Серію А. До речі, минулого тижня Дмитро приїжджав до мене в «ЛНЗ-Лебедин». Маємо проблеми з воротарями.

– Після Універсіади ви ще кілька років пограли у нижчих лігах.
– Півтори сезони у першоліговій «Вінниці», далі була одеська «Пальміра» під керівництвом Віктора Богатиря і житомирські «Житичі» у Ігоря Надєїна.

– У Житомирі ви пограли з Костянтином Трухановим, нинішнім суддею Прем’єр-ліги.
– Я його знав ще по Черкасах, куди він на перегляд приїжджав до Володимира Мунтяна. Нападник таранного типу. За суддівською кар’єрою його не слідкую. Не думав, що Костя суддею стане.  

– Наступним етапом у вашій кар’єрі стала Смілянська ДЮСШ, де ви працювали тренером…
– І паралельно я виступав за «ЛНЗ-Лебедин», який зараз очолюю. Певний період часу суміщав ці дві справи. З дітьми було важко – все коштом батьків. Від держави жодної копійки. Навіть м’ячів не було. І все ж минулого року вирішив попрощатися з ДЮСШ, адже непросто було поєднувати ці дві справи. Порадили залишити роботу у школі. Мовляв, перевірка прийде, а мене на робочому місці немає… Довелося зосередитися на «ЛНЗ-Лебедин».

 

Любомир Кузьмяк